Війна забрала мрії й сподівання
Венцель Вадим Юрійович народився 26 вересня 1992 року у місті Луцьку. Отримавши свідоцтво про базову загальну середню освіту, вступив у 2007 році на навчання до Волинського технікуму Національного університету харчових технологій (нині ВСП “Волинський фаховий коледж НУХТ”). У 2010 році отримав диплом молодшого спеціаліста за спеціальністю “Комерційна діяльність”.
Після закінчення навчання працював виконавчим директором магазину “Ентер”. Робота йому подобалася, він любив спілкуватися з людьми.
Мріяв одружитися, мати діток, побудувати свій дім. Почав їздити з татом на заробітки за кордон. Побував у багатьох країнах, але кращої країни, як Україна, для нього не було.
Педагоги коледжу пригадують: “Вадим був добрим та великодушним юнаком. Він завжди був готовим допомогти тим, хто цього потребував. У нього на обличчі завжди була зігріваюча посмішка. Його доброті і турботі про ближнього ніколи не було меж. Він був прикладом справжнього гуманізму і взірцем для своїх одногрупників”.
Вадим завжди відстоював свою позицію. З початком Революції бідності став активним її учасником. Їздив неодноразово у Київ. Будував барикади, приймав участь у протесах і акціях, приносив їжу, надавав допомогу пораненим. Смерть “ходила” за ним на Майдані, але він повернувся живим і повний оптимізму, що Україна буде однією з кращих країн світу.
Коли у 2014 році розпочалася війна, просився на фронт, але за станом здоров’я його не взяли, та осторонь не стояв, почав допомагати хлопцям на війні, волонтерити.
Після повномасштабного вторгнення почав “оббивати пороги” військкоматів, але кругом була відмова. Тато Юрій Леонтійович з перших днів війни захищав Україну. “Тато воює, захищає нас, а я що гірший”, – казав Вадим.
Він настільки був переконаний, що має зробити свій внесок у перемогу, що домігся свого, його взяли на службу.
У жовтні 2023 року був зарахований солдатом у 68 окрему єгерську бригаду імені Олекси Довбуша. Разом з побратими був у боях у Харківський та Луганській областях.
Йому довіряли виконувати важкі завдання. Разом зі своїм командиром досліджував позиції ворогів. Одну позицію досліди, а коли пішли на другу, то підірвалися на міні. 45 хвилин боролися за їхні життя, але чорна смерть виявилася сильнішою.
Захищаючи нашу Батьківщину від російських загарбників, загинув житель села Радомишль Венцель Вадим Юрійович. Трагедія сталась 15 грудня 2023 року при виконанні бойового завдання у районі села Райгородка Сватівського району Луганської області [1].
Здавна вважалося, що в людини є три великі завдання: народитися, одружитися і померти. Звідси походить традиція неодруженим померлим класти весільний костюм, обручки та пекти коровай. Батьки поклади обручки, костюм та весільну квітку. Хресна мама спекла весільний коровай, який із сумом розділили на кладовищі. Можливо, в іншому світі Вадим знайде свою суджену.
20 грудня у селі Радомишль Боратинської громади попрощалися із загиблим воїном Вадимом Венцелем.
Рідні, друзі та односельці зібралися, щоб провести його в останню дорогу. Попрощалися у будинку загиблого. Відспівували Героя у храмі села Радомишль [2].
Мама Інна Олегівна пригадує: “Дуже важко дивитися на свого сина, який лежить в домовині. Торкатися його холодних рук і знати, що це останні хвилини, коли ти його бачиш.
Вадим залишиться для мене найкращим сином у світі. Він завжди хвилювався за мене, тата, який воював і отримав важке поранення, та свою сестричку. Він міряв про перемогу, мріяв, як повернеться додому, чим буде займатися. Але все рухнуло в одну мить. 15 грудня для нас назавжди стало чорним днем в календарі.
У Вадима були “золоті руки”. Все у хаті зробив він. Кухню у будинку прикрасив у жовто-блакитні кольори. Робив сам плитку, потім її розфарбовував у жовтий та голубий колір. Куди не гляну, все зроблено руками мого синочка, серце розривається від болю.
Любив готувати їсти і порадувати рідних чимось смачненьким. Навіть будучи на війні, намагався приготувати якісь смаколики для побратимів. Хотів створити і там свято. Його любили і поважали побратими”.
Настя, сестра Вадима, пригадує його з великою теплотою і любов’ю. “Я вірю, що зраз мій брат тримає небо. Він був гарною та щирою людиною. Завжди допомагав і підтримував мене.
Любив дітей. Одного разу на Новий рік він разом із односельцями прикрасив ялинку, яка росла в центрі села. Скільки було радості у всіх. Діти були безмежно раді такому святу.
Ти став Ангелом. Ти допомагаєш і підтримуєш мене, маму і тата. Ми вже ніколи не почуємо твого голосу, ти ніколи не прийдеш до нас у гості, не порадуєш нас своїми смаколиками, які ти так смачно готував. Тепер ти прийматимеш нас на своїй могилі. Мені дуже не вистачає тебе… Люблю і сумую”.
Нехай його душа знайде вічний спокій. Вічна пам’ять і слава Воїну, який захищав Батьківщину та кожного з нас.
Використанні джерела:
- Волинь.Post. 17 грудня 2023 року.
- Волинські новини 20 грудня 2023 року.
- Спогади мами Інни Олегівни.
- Спогади сестри Насті.
Матеріали підготовлені Відокремленим структурним підрозділом “Волинський фаховий коледж НУХТ”.