У нього все життя було попереду
Петрук Владислав Павлович народився 19 квітня 2002 року у місті Луцьку. Отримавши у 2017 році свідоцтво про базову загальну середню освіту, вступив на навчання у Волинський коледж Національного університету харчових технологій (нині Відокремлений структурний підрозділ “Волинський фаховий коледж Національного університету харчових технологій”). Здобував професію “Кравець. Вишивальник”.
Викладачі коледжу пам’ятають Владислава, як юнака, якого неможливо забути. У групі він був єдиним хлопцем. Дівчата намагалися завоювати симпатію красивого хлопця. Кожній із них приділяв увагу. Його можна було порівняти із чистим променем світла, що осяює все навколо. Був добрим і щирим, завжди готовий прийти на допомогу.
Вчився добре. Навчаючись шити одяг, ходив на комп’ютерні курси. Казав, що людина повинна бути всесторонньо розвиненою.
Прожив Владислав всього 22 роки. За людськими мірками – це дуже короткий вік. Він мріяв жити, мріяв створити сім’ю, народити і виховати дітей. Все це він залишив заради захисту України.
Але його життя гідне слугувати прикладом для кожного з нас. Життя щирого патріота та справжнього українця.
На момент повномасштабного вторгнення Владислав тільки-но завершив строкову службу. Він без жодних роздумів і вагань, не кажучи нічого батькам і рідним, у 19-річному віці подався до військкомату та добровільно став на захист Батьківщини [3].
Проходив військову службу за контрактом на посаді бойового медика взводу розвідки спеціального призначення 5-го батальйону оперативного призначення військової частини Національної гвардії України [2] .
Оксана Мельничук 15 лютого 2025 року написала: “Зранку подруга написала повідомлення. Три слова: “Вчора загинув Владік”. Син. Три короткі слова, які перевернули світ. Її світ. Її життя. Її надію обійняти сина після Перемоги і відсвяткувати її разом. Він завжди був непосидючим і позитивним, активним і сміливим, він був, НІ, ВІН Є маминою гордістю. Пішов воювати з перших днів, був на найгарячіших напрямках, але завжди знаходив час подзвонити рідним і сказати, що в нього все гаразд. І от тепер повертається додому. Молодий. Вродливий. Хоробрий. Цвіт і краса нації. На щиті. Слава тобі, Герою!” – зазначила вона” [1].
Із першого ж дня і до останнього – він не просто був на війні, він жив нею. Він був тим, хто завжди йшов першим – часто не думаючи про себе, а лише про порятунок побратимів.
Як медик Владислав неодноразово рятував життя під обстрілами, в найнебезпечніших точках фронту. Завжди брав на себе повну відповідальність у діях, евакуйовував поранених під щільним вогнем, діяв самостійно – без зв’язку й підкріплення. При виконанні бойового завдання знайшов та вивів поранених бійців, яких вважали безвісти зниклими. Навіть будучи пораненим, залишався на позиціях, допоки не рятував кожного, хто потребував допомоги.
14 лютого 2025 року, під час виконання завдання з розмінування і прикриття інженерної групи в районі населеного пункту Нова Круглянівка Харківської області, Владислав загинув – підірвавшись на міні, прикриваючи своїх побратимів.
До останнього подиху він був тим, ким був завжди – Воїном і Людиною з великої літери [2].
Останню шану мужньому воїну лучани віддали 20 лютого 2025 року. Траурний кортеж зустрічали із сльозами на очах. Люди зупинялися, ставали на коліна. Мовчки дякували Владиславу за його жертву, за його мужність.
Відспівали Героя у Свято-Троїцькому кафедральному соборі. Провести молодого воїна прийшли рідні, друзі, знайомі, побратими. Проводжали лучани Владислава в останню дорогу, стоячи на колінах. У нього залишилися мама, тато і сестра.
Після закінчення богослужіння труну з тілом пронесли Театральним майданом. Біля пам’ятного фотостенда загиблим Героям траурна процесія зупинилася і виконала Державний Гімн.
Поховали Героя у секторі військових поховань на міському кладовищі в селі Гаразджа.
За народною традицією був розділений весільний коровай. Його присмак був гіркий, змішаний зі сльозами. Холодними здавалися квіти, які щедро вкрили місце останнього спочинку загиблого захисника України
Багато хороших спогадів залишив Владислав.
“Владік на наших очах народився, ріс, дитина повна енергії. Він закінчив школу, пішов в армію, 2-3 місяці попрацював на Новій пошті і пішов на війну. Всі 3 роки був на фронті”, – розповіла знайома родини Людмила Ліщенко [4].
Товариш Владислав пригадує: “Дуже хороший був, він завжди у наших серцях, Він завжди був позитивний, з ним можна було крутезно провести час, неймовірно відпочити” [4].
Ми дякуємо Владиславу за те, що він був, за те, що боровся і не зламався. Вічна пам’ять Герою.
Використанні джерела:
- Волинські новини. 15 лютого 2025 року
- Волинь Post. 15 квітня 2025 року
- Суспільне. Луцьк. 20 лютого 2025 року.
- Світлина. Суспільне. Луцьк. 20 лютого 2025 року.
- АНТИКОР. 15 лютого 2025 року