Він мріяв будувати Україну
Нагорний Максим Володимирович — молодий юнак якому виповнилося 20 років і який належав до покоління молодих людей, яким було будувати майбутнє нашої держави.
Максим – дитина, у якої була важка життєва долею. Народився 12 серпня 2004 року у місті Луцьк. З 4 років виховувався в дитячому будинку. Пізніше був усиновлений, але знову повернувся до інтернату.
“Дитинства в мене не було. Я пішов по інтернатах. Із 15-ї школи пішов у Сенкевичівку на Горохівщині. Далі – в Люблинець, потім – у Рожище, в притулок для дітей”, – казав Максим.
Ця круговерть притулків почалася, коли хлопцеві було всього чотири роки. Якийсь час у нього була мачуха, але життя з нею не склалося. Максим казав: “Система притулків така, що кожного разу, не дочекавшись усиновлення, ти переходиш в інший заклад і ніколи не знаєш, що тебе чекає”.
“По притулках ходив і там за мене все вирішували, як за неповнолітнього. Тебе не питали, ким ти хочеш бути, на кого хочеш вчитися. Тебе кидали і ти вчився”, – говорить хлопець.
“Колись хотів вступити у військове училище, але не склалося, бо ходив по інтернатах. У 16 років почав навчатися у коледжі. І тоді вирішив поїхати в Київ, щоб заробляти. Був коронавірус. А далі – війна”, – розповідає Максим.
Довгий час він волонтерив на центральному вокзалі в Києві, допомагав з евакуацією. На вокзалі знайшов свою першу волонтерську сім’ю та прихисток.
За спрямуванням Максим потрапив на навчання до Відокремленого структурного підрозділу “Волинський фаховий коледж Національного університету харчових технологій”. Отримав диплом слюсаря-електрика з ремонту електроустаткування.
Класний керівник Олександр Федорович пригадує: “Максим був неординарним юнаком. Характер у нього був бешкетливий, бо все в житті вирішував сам. Але був людиною із справедливим серцем, з власною думкою, яку завжди міг відстояти. За роки навчання було різне, але це лише становило його як людину з великим серцем. Він шукав себе у житті.
Їздив у Київ, щоб заробити грошей. Повертався на навчання і знову їхав у Київ. Але прийшла війна. Дочекавшись повноліття, не задумуючись пішов у військкомат та уклав контракт з 14-ю окремою механізованою бригадою. Вчився у коледжі дистанційно. У 2025 році отримав диплом слюсаря-електрика” [5].
Після підписання контракту Максим казав: “Я вчився дуже багато. Я був кулеметником, дронщиком, марксменом, але найперше був штурмовиком” Максим.
Хлопця з притулку сприймали по-різному. Хтось ділився досвідом і навчав, а були й такі, що ставилися презирливо.
“Один чоловік, який любив випити, казав мені: “Нащо воно тобі треба?” Я відповідав: щоб такі, як ти, на позиції не ходили. Він старий і йому важко копати. Кажу: ось чому я тут”, – пригадує військовослужбовець.
Витримати тиск і війну 18-річному юнаку допомагав інстинкт виживання, здобутий у притулку.
“Щось інтернат дав мені. Дитинства не було, але є характер. Уже в малі роки я мислив по-іншому”, – говорить Максим Нагорний.
Інтернат і пережите там показали, як зламати стару систему виховання дітей без батьківської опіки й дати змогу малечі бачити дитинство без війни і притулків.
“Хочу, щоб закінчилася війна і щоб наша держава змінилася в кращу сторону. Наприклад, в Америці є (патронатні,– ВН) сім’ї, де виховують дітей, де їх люблять”, – звертає увагу хлопець.
Ми віримо, що є люди, які, побачивши цю історію, допоможуть Максиму отримати те, що йому належить по праву.
“Коли мені було 18 років, мені ніхто не дзвонив, не було зв’язку. І зараз я хочу вирішити питання з квартирою, адже держава має видати мені її безплатно”, – зазначає він.
Бо як збудувати омріяну захисником щасливу Україну, якщо сироти-солдати залишаються безхатьками?
“Ось слова Максима: “Я був очевидцем жахливих речей, про які хочеться забути і не згадувати, викреслити з пам’яті так само, як вчорашній день цієї клятої війни. Але що буде завтра? Відбудовувати стару систему не треба. Створюймо нову і набагато кращу Україну”. І ці слова українського солдата Нагорного заслуговують, щоб ми їх підтримали», – процитував Президент Володимир Зеленський [1].
У 16 років Максим знайшов сестру, яка була старша за нього на шість років. Він написав її у соціальних мережах: Як ви дивитися, що я ваш брат”. Вислав світлину. “Я подивилася батькові очі. Він був не по віку зрілий. Коли дізнався, що є бабуся почав по дорослому нею опікуватися“.
“Він мріяв про родину, якої ніколи не мав. Казав, що хоче побудувати зі мною сім’ю, хоче, щоб я його чекала. Хоче відчути, що таке сім’я, що таке любов. Пара планувала одружитися влітку. Мріяли спочатку народити свою дитину, а потім взяти з дитячого будинку. Хоча б якійсь дитині дати шанс щасливого життя”, – пригадує Наталя, кохана Максима.
Був на навчанні в Іспанії, тому отримав позивний Іспанець.
Альварес, військовослужбовець ЗСУ: “Завжди був прямим, добродушним, цікавим”.
Іванна сестра: “Казав, що коли закінчиться війна хоче вчитися у Львові у військовій академії, він завжди мріяв бути військовим” [6].
У Максима була кохана дівчина Наталя.
Наталія Сюйва і Максим Нагорний разом прожили півтора року, збиралися одружитися. Максим пішов на війну добровольцем. Спершу служив у 14 окремій механізованій бригаді. Згодом перевівся у бригаду оперативного призначення “Спартан”.
Востаннє воїн виходив на зв’язок 17 липня 2025 року – написав Наталії і попередив, що виходить на бойові позиції та декілька днів не телефонуватиме.
“25 липня мені зателефонували і сказали, що Максим Нагорний зник безвісти 19 липня під час мінометного обстрілу у селі Молодецьке Донецької області, – каже Наталія Сюйва. – Після цього до мене зателефонували з незнайомого номера, і сказали, що його тіло доставили до моргу в місто Кам’янське”.
На впізнання тіла Наталія поїхала разом з рідною сестрою Максима. Там, розказує, побачила особисті речі хлопця, які одразу впізнала.
“Тіло було на спеці 10 днів, евакуювати його не було змоги, згодом привезли у морг. Мені це не дозволили побачити його, але винесли речі, показали на три секунди. Там був його браслет і я його впізнала, бо у нас вони були однакові. Був також ще один браслет з написом “Нагорний Максим Володимирович і його рік народження, а також був годинник”.
У Максима була сестра Іванна, з якою був втрачений зв’язок у дитинстві. Відновили спілкування після початку повномасштабної війни.
Сестра Іванна пригадує: “Максим виховувався у дитбудинку, батьки загинули. У нас була бабуся, яка доглядала сина інваліда І групи. Вона не потягнула б нас виховувати. Коли Максим потрапив у дитбудинок ми їздили декілька разів. Ми загубилися на 16 років. Почали спілкуватися, коли розпочалася війна. Я запрошувала його до Польщі. Він сказав, що я нікуди не поїду, а хочу стати на захист своєї Батьківщини”.
У поліції, розповіла Іванна, здала аналіз ДНК, але їй повідомили, що для чіткого і швидкого аналізу потрібен родич чоловічої статі, інакше тіло повернуть не раніше, як за пів року. Таких родичів, говорить дівчина, у них немає.
Вдруге Наталія Сюйва і Іванна Баран потрапили в морг у Кам’янську 5 серпня, тоді їм дозволили побачити і опізнати тіло полеглого військовослужбовця.
Наталія Сюйва:” Розголос нашої історії у ЗМІ допоміг.
Допомогли в офісі президента – Ірина Верещук. Після цього нам дозволили оглянути, дозволили пізнання і ми впізнали" [3] . Загинув Нагорний Максим 19 липня 2025 року під час виконання бойового завдання щодо захисту територіальної цілісності та незалежності України в районі села Молодецьке Донецької області.
11 серпня 2025 року “на щиті” Герой повернувся назавжди додому. Траурний кортеж зустрічали рідні, близькі, знайомі, друзі та містяни. Зустрічали навколішки, віддаючи останню шану Героєві
У кафедральному соборі Святої Трійці відспівали воїна. 12 серпня бійцю мав виповнитися 21 рік.
Після завершення заупокійного богослужіння труну з тілом захисника пронесли Театральним майданом. Біля пам’ятного фотостенда загиблим Героям траурна процесія зупинилася і виконала Державний Гімн.
Поховали 20-річного Максима Нагорного в секторі військових поховань на міському кладовищі у селі Гаразджа [2].
Розділили весільний коровай, який мав бути розділений на весіллі, якому не дозволила відбутися війна. Присмак його був змішаний із слізьми і гіркотою втрати молодого життя.
Царство небесне і вічна слава Герою, який віддав своє життя за свободу і незалежність Української держави!
Сповідь-заповіт молодого солдата ЗСУ. Про Україну без дитячих притулків
Ніхто не знає, кому вдасться повернутися живим та неушкодженим з чергового кровопролитного бою, а кому – ні.
Я – рядовий ЗСУ, молодий 18-річний солдат Максим Нагорний. Так вже сталося, що я круглий сирота і якщо загину за Україну, то не хочеться стати рутинним чорнильним записом у бюрократичній статистиці втрат.
У мене є мрія – прожити життя недаремно і, окрім здобуття перемоги на фронті, допомогти багатьом дітям-сиротам.
Нехай цей текст залишиться в пам’яті, як прохання та побажання: щоб Україна ніколи не поверталася до попередніх помилок, а будувала найкращі в світі умови зростання для всіх дітей, особливо для тих, які опинилися без батьківської опіки.
Багато говорять про відбудову України після війни: про відновлення економіки, зруйнованих міст. Але я незгодний відбудовувати країну, в якій я зростав. Я мрію про нову, зовсім іншу й набагато кращу країну, яку варто побудувати заново.
«Я був очевидцем жахливих речей, про які хочеться забути і не згадувати, викреслити з пам’яті так само, як вчорашній день цієї клятої війни. Але що буде завтра? Відбудовувати стару систему не треба. Створюймо нову і набагато кращу Україну». І ці слова українського солдата Нагорного заслуговують, щоб ми їх підтримали», – процитував Президент Володимир Зеленський.
Не потрібно відбудовувати систему, де діти-сироти перебувають не в сім’ях, а в різних дитячих установах (називайте їх як хочете: дитячі будинки, інтернати, дитячі центри соціально-психологічної реабілітації тощо).
Не відновлюйте Україну, в якій крадуть дитинство. Де дорослі глибоко не занурюються в проблеми найнезахищеніших – дітей-сиріт та дітей, які тимчасово або постійно опинилися без батьківської опіки.
Відбудовувати стару систему не треба – створюймо нову і набагато кращу Україну! Країну з найкращими умовами для дітей, особливо тих, які лишилися без батьківської опіки.
Українська армія переможе мільйони окупантів і вижене навалу видимих ворогів, але нам, суспільству, потрібно впоратися також з іншими викликами. Наприклад, нехай підуть у минуле і більше ніколи не відновлюються десятки років незалежності, в яких ми не спромоглися вибудувати сімейну систему опіки для тисяч осиротілих дітей.
Я не хочу, щоб відбудовували таку систему. Я мрію про нову Україну: про країну без сиріт; про дітей, котрі проживають в сім’ях і лише в сім’ях, бо малечі потрібна сім’я, а не тепле та сите місце в державних чи комунальних закладах без любові, без гідності й поваги, без щастя. Це актуально зараз під час війни і буде по-особливому актуально після її завершення.
Перший реальний бій із ворогом – це не про відвагу та хоробрість, а про кров, страх, про те, що ти дзюриш і робиш в штани. Це про інстинкти та людську природу, яка намагається взяти гору над обов’язком захищати Батьківщину.
Напевне, Всевишній післав і мені випробування сирітством, а потім дозволив опинитися на фронті, щоб мій голос проти неефективної системи дитячих притулків також став важливим і щоб вона зникла назавжди. Адже кожній дитині потрібна сім’я і жодна штучна структура замінити її не може.
Україна обов’язково переможе зовнішніх ворогів і, допоможи нам, Боже, здолати внутрішніх.
Куля – дура, що фізична, що інформаційна. Завтра можу не повернутися з чергового завдання або з поля бою. Такі реалії війни.
Якщо доведеться віддати життя, то нехай це стане також для того, щоб в Україні зникли дитячі притулки (називайте їх як хочете: інтернати, притулки, дитячі центри соціально-психологічної реабілітації) і діти зростали лише у щасливих сім’ях.
Це мій заповіт [7].
Використанні джерела:
- Волинські новини. 5 травня 2024 року
- Район Луцьк. 11 серпня 2025 року
- Суспільне Луцьк. 11 серпня 2025 року https://www.youtube.com/watch?v=CiHx40ehyYI
- Світлина. Волинська служба новин. 2 серпня 2025 року
- Спогади класного керівника Олександра Федоровича
- ТСН. Єдині новини. 11 серпня 2025 року https://www.youtube.com/@tsn
- Українська правда. 22 червня 2023 року