Ліщина Михайло Сергійович народився 12 листопада 1990 року у селі Шклинь Другий.
У 2008-2009 роках навчався у Волинському технікумі Національного університету харчових технологій, за спеціальністю “Електромеханік з обслуговування та ремонту ЛОМ”.
Як пригадують викладачі коледжу: “Михайло був досить відповідальним учнем. Він хотів навчитися ремонтувати комп’ютерну техніку і знайти хорошу роботу. Був неконфліктний, веселий, з почуттям гумору хлопцем. Ставив мету і намагався досягнути її”.
У 2010 році був призваний на військову службу до Збройних сил України. Службу проходив у Повітряному командуванні “Захід”, командний пункт, військове містечко Липники.
З початком війни на Сході України у 2014 році, був призваний за частковою мобілізацією до Збройних сил України. Перебував у найгарячіших точках АТО, за що отримав нагороду “Учасник бойових дій”. В 2015 році був демобілізований.
Повернувся додому змужнілий, із зовсім іншими поглядами на життя. Але пройшовши страшні випробування на війні і побачивши ціну життя не зміг знайти себе у мирному житті. Вирішив повернутися назад служити. Батьки були проти, але не перечили сину.
Йому подобалася військова служба і 30 березня 2016 року він уклав новий контракт зі Збройними силами України. Пройшов перепідготовку в 184-ому навчальному центрі Національної академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного в с. Старичі Львівської області.
Після навчання знову побував у зоні АТО, зокрема, в селищі Станиця Луганська у складі 3-го батальйону 14 Окремої механізованої бригади.
Здавалося уже кінець війні. І можна вже втілювати свої мрії у дійсність. Знайти хорошу роботу, одружитися.
Але 24 лютого 2022 року перекреслило всі плани. І Михайло, як патріот України, пішов боронити рідну землю від окупанта. “Мій обов’язок: захищати Україну від ворогів!” – було життєвим кредом загиблого Героя.
Загинув Михайло 27 березня 2022 року в результаті ворожого обстрілу під час виконання бойового завдання у селі Благодатне на Миколаївщині [1].
Чин поховання загиблого військовослужбовця відбувся 2 квітня 2022 року. Церемонію прощання священнослужителі здійснили на подвір’ї батьківської хати загиблого воїна. Бійця відспівали у Свято-Троїцькому храмі села Городище та він був похований на кладовищі села Шклинь [3].
Попрощатися із воїном прийшло не тільки люди із села, але і з навколишніх сіл. Багато було молоді. Михайло так і не встиг створити сім’ю. Весільні короваї, іх було аж чотири, розділили на кладовищі. Так і скінчилося земне життя героя, вже ніколи він не прийде до рідної домівки. Тільки батьки будуть ходити на могилу сина і носити йому квіти, а він буде спостерігати за ними із неба.
За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі та відповідно до Указу президента України від 3 травня 2022 року №292/2022 солдата Ліщину Михайла нагороджено орденом “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно) [4].
29 серпня – в День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України — у Луцькій районній військовій адміністрації відбулося вручення нагород сім’ям військових, які віддали свої життя в боротьбі з російськими окупантами.
Державні нагороди рідним Героїв вручили начальник районної військової адміністрації Володимир Кец та начальник районного центру комплектування та соціальної підтримки Луцького району Сергій Миронюк.
“Я розумію, що жодні відзнаки і нагороди не повернуть найдорожчих, але нехай вони стануть свідченням відваги, мужності та самопожертви Героїв, які назавжди залишаться у наших серцях і пам’яті. Вони приклад справжніх захисників, відданих своїй державі. Низький вам уклін за них”, — звернувся до родин начальник Володимир Кец [2].
Мама Зінаїда пригадує: “Така була весела дитина . Я ніколи не думала, шо розпочнеться та війна. І він піде із життя у боротьбі із російськими окупантами.
Коли Михайло був малий, то казав що буде солдатом. Після школи вчитися на електромеханіка. Закінчивши навчання, пішов в армію. Зібрав документи, казав що піде служити в міліцію. Був він на Майдані. Але тут розпочалася війна. Першою хвилею, у 2014 році, пішов на війну. Любив тварин. З Сходу привіз котика.
Мав нагороди, коли був живим. Бережемо орден “За мужність” ІІІ ступеня, яким був нагороджений посмертно, щоб не припав пилом.
Я не пам’ятаю, в якому це було році, чи 2015, чи 2016, їздила у Миколаїв. Возила бронежилета. Михайло просив: “Мамо не їдь, нас відправляють на Схід. Я їду до тебе. Я вже в дорозі”. Тільки 15 хвилин була з ним. Віддала йому все. Він дуже любив торти. Напекла йому солодкого.
І тут брама. Він каже: — “Мамо, ти йди перша, а потім я”.
— Ні, сину, ти йди першим, а потім я.
Тут вже машина сигналить, чекає його. Він пішов, а я стояла поки вона не поїхала.
— Треба гордитися такими синами, що вони такі мужні. Дійсно, вони за Україну нашу, самостійну, віддали найдорожче, щоб ми не були в російському рабстві.
Дякую всім матерям у яких загинули сини. Це наша спільна, як то кажуть, така біда” [5].
Вічна шана Герою, в наших серцях назавжди!
Використані джерела
- ВолиньРоst. 1 квітня 2022 року
- Городищенська громада. Офіційний сайт. 5 вересня 2022 року
- Еспресо. 1 квітня 2022 року
- Указ Президента України №292/2022. 2 травня 2022 року
- ТРК “Аверс”. “Їх забрала війна”. Спогади мами Зінаїди. 4 липня 2024 року
https://www.youtube.com/playlist?list=PLjf2pIH_K2FXAG1VoR6yjeHrNufND4PXs