Ставши Ангелом, тримай, Андрію, наше небо там…
Не перестають приходити сумні звістки про наших випускників. 6 листопада полетіла на небо душа Андрія Федорука.
Отримавши у 2016 році атестат про повну загальну середню освіту він вступив на навчання у Волинський фаховий коледж Національного університету харчових технологій. У 2017 році Андрій отримав диплом за професією “Оператор комп’ютерного набору. Касир торговельного залу”.
Як пригадує класний керівник Вікторія Миколаївна: “Андрій був надзвичайно світлим та щирим хлопцем. Врівноважений, комунікабельний з власною думкою, яку завжди міг відстояти. Намагався допомогти тим, хто потребував його допомоги. Завжди умів знайти спільну мову з однолітками та дорослими.
Спочивай відважний, Воїне. Легких тобі хмаринок і допомагай своєю невидимою присутністю своїм рідним та побратимам” [4].
Знову трагічна звістка у Доросинівській громаді. 6 листопада 2024 року загинув солдат з села Щурин Доросинівської громади Федорук Андрій Андрійович, 1998 року народження, отримавши бойове поранення, несумісне з життям.
Будучи вірним військовій присязі на вірність Українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок, в бою за Україну її свободу і незалежність отримав несумісне з життям бойове поранення в районі населеного пункту Приютне Пологівського району Запорізької області [1].
Не вщухають ридання та розпачливі жіночі зойки, скупі сльози капають з очей сивочолих чоловіків.
10 листопада у рідне село Щурин повернувся востаннє “на щиті” Андрій Федорук. Вся дорога до рідної домівки встелена хризантемами – символом печалі і суму.
Його родина – це бабуся Ліда і брат Вадим. Важко бабусі хоронити такого молодого красеня, в якого було багато планів на майбутнє життя. Андрій і Вадим були для неї порою і надією — два її крила. Одне крило люто забрала війна.
В очікуванні траурного кортежу про Героя розповідає його 80-річна бабуся Ліда, яка стала своїм онукам Андрію та Вадиму ще й за матір. Перемішуючи спогади зі сльозами, розповідає про коротке життя свого старшого внука.
“Андрій народився 10 грудня 1998 року. Тут здобув середню освіту у Щуринській загальноосвітній школі. Згодом у Луцьку освоював улюблену ще з дитинства професію, однак працювати пішов на завод “Кромберг енд Шуберт”, де й працював всі ці роки. Хоча й молодий був, але працьовитий, привчений з дитинства до порядку та пунктуальності. Тож робота йому давалася легко, приносила і зарплату, і задоволення. Бабуся не мала підстав скаржитися на хлопця, бо не засмучував її поганими вчинками, не був шибеником. Старався, щось зробити для оселі: облаштували свердловину, провели воду, придбали пральну машину-автомат.
Два роки тому Андрій отримав повістку і пішов виконувати свій громадянський обов’язок.
Служив на Запорізькому напрямку. “Андрійко завжди казав, що у нього все добре, ніколи мені ні на що не скаржився. З ним разом служили й односельчани, а капеланом у нього був настоятель нашого храму, отець Михайло, то хвалив його, казав, що з такими хлопцями можна воювати. Трохи більше двох місяців тому Андрійко був у відпустці, сказав, що хоче одружуватися, заручився з дівчиною, – бабуся дістає смартфон і показує фото щасливих наречених. – Дитино ж моя, дитино, хіба думала я, що не побачу тебе більше живим…”
Зустрічали Героя у центрі громади, в Доросинях, де відбулася громадська панахида. Далі траурний кортеж попрямував у Щурин, де односельчани коридором шани навколішки стрічали Героя.
Віддати шану полеглому захиснику прийшли його рідні, близькі, друзі, однокласники, вчителі, знайомі. Приїхав батько, теж Андрій і теж захисник України. Приїхала кохана дівчина Олена, якій під час останньої відпустки хлопець запропонував свою руку та серце…
Приїхали бойові побратими, один з яких, Микола, розповів, що Федя (позивний Андрія Федорука) загинув від скиду ворожого дрона. “Ми рік служили разом. Приютне, Гуляйполе… Мені важко говорити, бо досі не віриться… Ми ж були два місяці в одній норі. І міномети, міномети, постійні обстріли. Він справді Герой. Він не боявся, сміливо йшов на завдання. Досі не можу повірити… Коли я на Волині на реабілітації був, то приїжджав до нього сюди, в село, як він був у відпустці… Розповідав, що їх перевели у резерв, на нуль уже не ходять. Я й сам побачив, що Андрій поправився, став солідним. Я й був спокійний за нього. А вчора від хлопців отримав повідомлення, що Андрійка немає. В голові не вкладається… Дуже -дуже шкода…”
Відспівали Андрія Федорука у місцевому храмі. Поховали Андрія з військовими почестями на кладовищі у рідному селі.
Капелан Михайло Федиш, який служив з Андрієм в одному батальйоні, у своїй промові сказав: “Якщо ви не бачили Героїв, то подивіться на нього. Це справжній Герой нашої неньки-України. Коли він позаминулого разу виходив з надзвичайно важкої ситуації, ми відправили його на реабілітацію. Він повернувся дуже швидко: “Я готовий іти в бій”. Я пропонував відпочити ще день-два, але вже наступного дня Андрійко пішов на завдання. І цей бій став для нього останнім. Багато хто знає його сором’язливим, спокійним, але наш Андрій Андрійович до останнього подиху захищав кожного з нас. Хочу, щоб ми завжди це пам’ятали і в своїх молитвах завжди згадували нашого Героя” [2].
У Волинському краєзнавчому музеї для 20 сімей загиблих воїнів із 33 окремої механізованої бригади вручили ордени “Полеглого воїна”. Урочистий захід організували 25 листопада.
Як розповів заступник командира бригади Руслан Сакало, відзнаки передали родинам бійців, котрі служили у бригаді чи окремих стрілецьких батальйонах, що є частинами цієї бригади. Серед нагороджених – житель села Щурин Доросинівської громади Андрій Федорук. Орден отримав його брат Вадим Федорук [3].
Використані джерела:
- Волинь Post. 7 листопада 2024 р.
- Волинські новини. 11 листопада 2024р.
- Район. Рожище 28 листопада 2024 р.
- Спогади класного керівника Вікторії Миколаївни.
- Світлина. Волинь Post. 7 листопада 2024 р.