Душа у берцях пішла на небеса
Дунай Назарій народився 4 грудня 2001 року. У 2017 році отримавши свідоцтво про базову загальну середню освіту вступив на навчання у Волинський коледж Національного університету харчових технологій (нині Відокремлений структурний підрозділ “Волинський фаховий коледж Національного університету харчових технологій”). Навчався за професією “Слюсар-електрик з ремонту електроустаткування”.
Як пригадує класний керівник Наталія Леонідівна: “Назар був не високого зросту, але з красивою зачіскою. Завжди був усміхненим, життєрадісним, любив пожартувати. На нього завжди можна було покластися. Одногрупники обрали його старостою групи. Він дуже любив життя, був душею компанії, з ним ніколи не було сумно.
Знайомство з групою я розпочала першим уроком, тема якого була “Щоб у серці жила Україна”. Ми розглядали фотографії учнів, які навчалися у коледжі і захищали Україну, у хлопців засвітилися очі. Всі вони в один голос почали говорити, що коли буде потрібно, то підуть захищати свою Батьківщину. І більша половина з них пішли служити у ЗСУ, де згодом підписали контракт і лишилися вірними присязі.
Назар ще тоді говорив: “Ви думаєте, що всі, хто сьогодні одягнув вишиванку є патріотами України. Вони ними тільки прикриваються. У мене служить двоє дядьків і сусід мій служить. Я також піду служити і захищати Україну, якщо буде потрібно”.
Хлопці групи завжди прислухалися до його думки. У нього було багато друзів. Про це свідчить навіть те, що його називали поміж себе Назаруня.
Коли не стало Назара, Володя, товариш з яким він вчився і спілкувався весь час служби, написав у телеграмі: “Сьогодні не стало Назарчика Дуная. У нього відмовили нирки після важкого поранення”.
Він був люблячим сином, братом і внуком. Дуже любив свою сім’ю. Вони дали йому найкраще – життя, любили й оберігали його. Він також відповідав їм любов’ю і турботою. Навчаючись на другому курсі у коледжі після, занять бігав на роботу, щоб допомогти мамі. Вміло поєднував навчання і працю.
Назар часто їздив у село до бабусі і дідуся. З яким захопленням він розповідав, як допомагає рідним, їздить на коні. Хлопці, у яких не було родичів у селі навіть заздрили йому.
Назар розповідав мені, що був неодноразово на Сході і підписав уже третій контракт і не шкодує про це. Його позивний був Сова. Вислав світлини. На них був не той хлопець, якого я знала раніше, а уже дорослий чоловік.
Хотів зустрілися з одногрупниками. Казав, що коли приїде у відпустку, то обов’язково зберуться хлопці і зайдуть у гості. Хлопці зібралися, але не для гостини, а провести в останню дорогу Назарчика, як вони його називали. Друзі, які прийшли віддати останню шану Герою не змогли стримувати сліз.
У труні лежав наш Назар із красивим чубом і посмішкою. Важко дивитись на маму, яка востаннє гладить свого сина, на брата, для якого він був не тільки старшим братом, але й першим порадником, на бабусю і дідуся, які думають, що віддали б все, аби їх внук був живий.
З нашої групи пішли на небо Ангелами у берцях з весільними квітками і обручками два герої. Вони напевно вже зустрілися і допомагають невидимо свої побратимим. Дивляться із своїх хмаринок на родичів і підтримують їх” [5].
Страшна звістка надійшла у Луцьку громаду. 3 жовтня від отриманого поранення помер у відділенні нейрохірургії ДУ “Головний медичний центр Міністерства внутрішніх справ України” у місті Київ помер молодший сержант лучанин Назарій Дунай.
Причиною смерті стали поранення, які Назарій отримав 16 вересня в районі населеного пункту Нью-Йорк Донецької області, виконуючи бойове завдання щодо захисту територіальної цілісності та незалежності України.
Він проходив військову службу за контрактом у складі військової частини Національної Гвардії України на посаді старшого механіка-водія 2 відділення 1 взводу спеціального призначення 1 роти спеціального призначення (на бронетранспортерах) 5 батальйону [2].
8 жовтня повернувся до рідної домівки “на щиті” Дунай Назар. Відспівування відбулося у кафедральному соборі Святої Трійці в Луцьку. На прощання з воїном зібралися рідні, близькі та бойові побратими.
Труну з тілом воїна винесли до Театрального майдану, де лучани навколішки зустріли процесію. Біля фотостенда Героям Небесної Сотні оркестр Національної гвардії України зіграв Державний Гімн [3].
Згодом кортеж вирушив до села Рудка-Козинська Рожищенської громади, де пройшло дитинство та юність Назарія. У храмі Святого Духа відслужили літію за загиблим й поховали на сільському кладовищі [4].
Назара знали майже всі люди у селі, і він їх також.
Надзвичайно добра , щира і трудолюбива дитина. Таких, як він, рідко сьогодні зустрінеш, – кажуть про нього руденці.
Ще навіть не перс тупивши порога хати, гукав: “Баб, що треба робити?”. Він і орав, і сіяв. Був найпершим помічником дідові. Дуже любив їздити на коні, осідлає і гайда скакати! [1].
Ілля, молодший брат пригадує: “Поки Назара не призивали на службу, ми багато часу проводили разом. Він був для мене авторитетом. Коли підписав контракт із частиною Нацгвардії у Львові, я не раз до нього їздив. Назар ще казав, що як буде мені 18, то забере до себе. Але почалася велика війна”[1].
Для мами Людмили Миколаївни дуже важко згадувати про свого сина, який був для неї цілим всесвітом. Спогади перемішані із сльозами, які постійно навертаються на очі.
Назар був дуже самостійний. Уже в сімнадцять років пішов працювати у магазин. Старався всім допомогти, мені, брат, бабі з дідом… я так не хотіла, щоб він йшов в армію. Так важко було на душі. У той день, коли Назар прийшов із повісткою на строкову службу, у нас вдома на пластиковому вікні несподівано труснуло скло. Це був не добрий знак [1].
Маючи бойовий досвід, їздив на Схід, рвався на фронт. Мама з бабусею просили не їхати, але той патріотизм, який був у нього не дозволив йому лишитися осторонь захисту своєї Батьківщин. Підписав контракт з “Азовом”.
Перед тим, як поїхати на “нуль” попросив у мами і бабусі: “Як загину, похороніть мене у селі”. Вони виконали останнє його бажання.
Назар поїхав на Донбас. Людмила Миколаївна втратила спокій. На війні був її чоловік Віталій, вітчим Назара. Тепер вона чекала вісточок від двох рідних людей.
Мама пригадує: “Син телефонував не часто — весь час був на завданні. 26 жовтня чекала його у відпустку, рахувала дні. Назар казав, що як приїде у Луцьк, піде укладати шлюб із свою коханою Катею. Вони разом вчилися ще у школі. Як розповідав Ілля, дівчина завжди подобалася брату. Хоч наважився зізнатися їй у цьому вже після школи”.
Він дуже багато мріяв зробити у цьому житті: створити сім’ю, народити дітей, побудувати будинок… У нього не вистачило часу, щоб втілити свої мрії, – сказав Ілля [1].
16 вересня 2024 року став чорним днем для родини Дунай. Вранці зателефонував командир Назара: “Вашого сина важко поранили, їдьте в госпіталь, поспішіть” [1].
Того ранку, коли хлопці поверталися із завдання, ворожий дрон скинув боєприпас. Це сталося у селищі Нью-Йорк Донецької області.
Мама з Іллею поїхали у Дніпро. Там Назару робили операцію. Тільки встигли побачити, як везуть його по коридору. Далі був госпіталь у Києві. Поїхали і туди.
Два тижні і один день ще жив мій Назар. Правда, не приходив до тями. Ми всі до нього приходили, розмовляли. Я бачила, як від мого голосу тремтять його повіки. Лікар сказав, що напевно, він чує, що я йому кажу… Ми так сподівалися, що він справиться, виживе, – пригадує мама [1].
Дива не сталося, зла доля розпорядилася по-іншому, забрала молоде життя у 22 роки. Його душа покинула цей світ 3 жовтня, а 8 жовтня він повернувся додому назавжди.
Провести в останню дорогу приїхали побратими із “Азову”. Поховали із святою молитвою на кладовищі, на місці вічного його спочинку. Коровай, який розділили, був не солодкий, а политий гіркими сльозами мами.
Бабуся Євгенія пригадує: “Він був золотий внук наш, він був дуже добрий, спокійний, золота дитина, – говорить бабуся. Він мріяв про все: у нього було насичене думками і мріями майбутнє. Мав дівчину, мріяв про сім’ю і кар’єру військову” [6].
Катерина, дівчина Назара: “Завжди був усміхненим, стільки планів на майбутнє будували, а зараз усе обірвалося. Не знаю, як бути далі. Він завжди посміхався і міг будь-кому допомогти, це було безкорисно” [6].
Назаре, нехай небесні ангели приймуть тебе з честю. Герої вмирають. Їх вбивають. Відпочивай на небі з усіма іншими достойними воїнами! Тепер ти – навічно з небесною вартою.
Використанні джерела:
- Світлина із домашнього архіву
- Вісник +К. 7 листопада 2024 р.
- Волинські новини 8 жовтня 2024 р.
- Конкурент. 5 жовтня 2024 р.
- Район Рожище. 9 жовтня 2024 р.
- Спогади класного керівника
- Суспільне Луцьк. 8 жовтня 2024 р.