Борис Володимир Леонідович народився 9 грудня 1971 року. Отримавши у 1989 році атестат про повну загальну середню освіту вступив на навчання до Міського професійно-технічного училища №6 м. Луцька (нині ВСП “Волинський фаховий коледж НУХТ”). Закінчив навчання у 1990 році, отримавши диплом за професією слюсаря механоскладальних робіт. Після навчання працював за професією, а потім був призваний на службу в армію.
Страшна війна розв’язана росією забирає життя наших захисників на полі бою і в лікарнях, де вони помирають від отриманих тяжких поранень.
Ще зовсім недавно життєрадісний, добрий та працелюбивий чоловік був зі своєю родиною, будував плани на своє подальше життя… Але все обірвалось в один момент, до якого привела страшна, кровожерна війна, розв’язана рашистськими нелюдами проти нашого народу.
Тепер він на небесах і звідти боронить свою країну, свою сім’ю, своїх рідних.
14 листопада перестало битися серце 51-річного захисника України Бориса Володимира Леонідовича, жителя смт Мар’янівка, який отримав поранення, захищаючи Батьківщину, в районі населеного пункту Петропавлівка Куп’янського району Харківської області [2].
15 листопада жителі громади навколішки, з прапорами і з встеленою квітами дорогою зустріли кортеж з тілом Героя [3].
Похорон відбувся 16 листопада 2023 року. Мама, дружина, син, родичі, друзі, однокласники, сусіди, односельчани, бойові побратими попрощались з Володимиром Борисом, який пішов разом із сином захищати Україну 25 лютого 2022 року, та помер від важкого осколкового поранення в населеному пункті Петропавлівка Куп’янського району, захищаючи нашу Батьківщину від російського агресора. 9 грудня йому мало виповнитися 52 роки. У Героя залишилася мама, дружина і син [4].
Для сина був не лише хорошим батьком, а був другом і порадником. Не існувало напевно таких питань, на які б Володимир не міг дати відповідь. Для нього сім’я була не першому місці. Як тяжко мамі хоронити свою кровинку. Вона ніколи не почує голос сина. Він залишиться тільки в її пам’яті молодий і красивий.
Для дружини був справжнім господарем. Все у господарстві зроблено з любов’ю його руками. Слова: “Все буде добре!” — назавжди залишиться у пам’яті дружини.
Останній спочинок знайшов Володимир на місцевому кладовищі. Тепер він навіки з небесною вартою, йому навіки 51.
На другий день початку війни Володимир Леонідович пішов до військкомату. Пополудні мав їхати в Німеччину на заробітки, — згадує син Назар.
Батько і син пішли захищати Україну. У хвилини прощання з сином і чоловіком Валентина Миколаївна мовчки горнулася до найрідніший. Знала6 перечити чоловіковому рішенню, навіть найгучнішими благаннями, було марно, лише жіноче серце мовчазно кричало на цілий світ: “Як же я без вас? Накого ви мене покидаєте?”.
Пішли, запевнивши, що повернуться до неї обоє, і вона днями і ночами жила молитвами та мріями про день, в який потоне в обіймах своїх героїв, щоб уже не розлучатися. Так не сталося. Цій колись найщасливішій жінці у світі війна приготувала вдовину долю.
— У нас була сім’я, Володя, Назар і я, — в це перше речення розмови Валя вкладає стільки материнської любові й смутку за минулим. 22 листопада 2023 року, Валентина і Володимир раділи своєму перлинному весіллю. Відколи побралися — кожен світанок зустрічали удвох. Було не важливо хто з них вкрив ранкову каву. І в дружини і в чоловіка вона завжди вдавалася незрівнянно смачною — з ароматом любові й взаємного бажання: подарувати чудовий настрій на весь прийдешній день.
— Ми ніколи не ділили роботу на чоловічу і жіночу. Володимир завжди робив усе по господарству з любов’ю й завзяттям, котрий хотів щохвилини дарувати нам з сином щастя.— поринає у спогади вдова.
Тим часом виріс Назар, успадкувавши від батьків людяність і порядність.
— Батько був справедливий, у мирні дні та на фронті він завжди думав, найперше, про те, щоб було добре тим, хто поруч, а поті йому. — від цих слів вдячного сина, здавалося, ще вищою й гарнішою постала душа воїна Володимира перед очима Бога й усього Небесного легіону.
Після двох місяців несення служби на блокпостах територіальної оборони добровольці Володимир і Назар Бориси стали на захист країни в рядах 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого: старший — стрільцем, молодший— стрільцем-санітаром. Щира й відверта вдача кровних людей з першої хвилини слугувала бойовим побратимам прикладом жертовності й віри у важливість місії бути оборонцями тат просто друзями. Рука Борисів була надійною, слово — золотим, а ненависть до ворога — непохитним щитом на фронтах Донеччини.
— Я стільки вдома не наговорився, не набувся з батьком, як в окопах. Там і все, як на долоні. Він, до слова, перши дізнався про моє рішення одружитися з моєю Людою, — довіку дорожитиме Назар силою батьківської дружби.
Перед своєю Берегинею — мамою і дружиною — обоє почувалися трохи винними, щойно рушили на фронтові дороги. Уже були в Званівці, потому — в Соледарі, а їй спокій оберігали вигадкою про те, що служитимуть на кордоні з білоруссю, називали вибухи громовицями, контузії й поранення -подряпинами.
Цим двом мужнім і рішучим захисникам, як і всім чоловікам, теж не під силу відчути провісну тривогу материнського серця. І хоча додому дзвонитися з-під обстрілів і ворожого вогню вони могли з небагатьох місць, Валентина не розлучалася з телефоном, як і з молитвою.
— Ой, хлопці мої, хлопці! — стиха тамувала любов’ю шепіт сердечного спокою, ніби все знала.
День 12 серпня 2023 року Валентинина Миколаївна проживала ранковою розмовою з чоловіком. Здавалося завчала кожне мовлене ним слово, карбувала в пам’яті інтонацію, відтворювала в уяві усмішку і погляд. Тішилася, що Володя трохи пожурив її, свою Валюню (так завше називав дружину), аби не перевтомлювалася, даючи раду і жіночій, і чоловічій роботі. А вона, повернувшись з Горохова, де працює продавцем в одному з міських магазинів, все ж взялася косити траву для кролів.
… Від недоброго передчуття ставало млосно в грудях. І не даремно: він тим часом під шквалом мінометного обстрілу в селі Петропавлівка Куп’янського району Харківської області з осколком в голові з останніх сил дотягувався до найближчого підвалу.
Після операції в Харківському госпіталі Володимира Бориса гелікоптером транспортували в Київську міську клінічну лікарню № 4, а через деякий час — потягом у Львівський госпіталь. Увесь час він був без свідомості.
— Жити надією допомагали родичі, друзі.
Вона сиділа біля лікарняного ліжка й чекала на диво. Уявляла, як коханий прокинеться і вони поїдуть до їхнього дому — в свій земний рай. А він хіба що усміхнувся, забув про біль, почувши звістку про вагітність Назарової Людмили, а потому ще довго -довго “розмовляв” із дружиною, торкнувшись вінчального персня на її руці. Не випускав його, обертаючи навколо пальця, ніби знову освідчувався , наче дякував за щастя бути разом, немовби просив вибачення, що вперше і востаннє не дотримав свого слова: не полишати її до віку.
У прощальну годину біля його палати проходив священник. Стиха спитав, чи хоче хтось до сповіді. Валя не перечила. Невдовзі (це було 14листопада 2023 року) душа Володимира Бориса, ніби дочекавшись ореолу молитви, відійшла на Небеса.
10 квітня 2014 року у Назара і Людмили Борисів народився хлопчик. Охрестили його Захаром.
— Хотіли назвати малюка на честь його дідуся, але це ім’я постійно спонукало б до спогадів маму. Вона не хоче засмучувати нас своєю печаллю, але ми знаємо, що наодинці ненька не перестає сумувати безпросвітно, — переймається подружжя Борисів.
Валентина Миколаївна не приховує, що квіти є свого кохання щодня поливає … сльозами на могилі свого Володі [5].
Біль огортає серця народу, рани кровоточать.. Ми ніколи не забудемо лиха, що принесла клята росія на нашу землю..
Вічна пам’ять Герою. Герої не вмирають.
Використані джерела:
- Фото. Вісник 16 листопада 2023 року
- Волинські новини. 15 листопада 2023 року
- Волинська служба новин. 16 листопада 2023 року
- Волинська служба новин. 17 листопада 2023 року
- Леся Влашинець. Волинь 6 липня 2024 року. https://www.volyn.com.ua/news/271365-valentyna-borys-z-volyni-cherez-kliatu-viinu-polyvaie-kvity-sloza.