Війна не шкодує нікого
Андрусік Олександр Анатолійович народився 6 серпня 1977 року у місті Луцьк. У 1993 році він вступив на навчання у професійно-технічне училище № 6 м. Луцька (нині ВСП “Волинський фаховий коледж НУХТ”), закінчив навчання у 1996 році, здобувши професію електромонтера.
Як пригадує класний керівник Людмила Олексіївна: “Саша виховувався у сім’ї, де тато був військовим. З дитинства був навчений дисциплінованості. Він запам’ятався своєю комунікабельністю, привітністю, відвертістю, високим рівнем почуття відповідальності. Олександр був світлою, доброю і товариською людиною, людиною з великим добрим серцем. Для своїх друзів, яких у нього було багато, був надійним, який ніколи не відмовляв і підтримував їх. Ця дружба збереглася до останніх днів його життя.
Йому подобалося вчитися. Навчання давалося легко. Намагався завжди допомогти тим, кому було важко. Олександр був гордістю своїх батьків і залишиться героєм у пам’яті тих, хто його знав” [3].
Андрусік Олександр Анатолійович був призваний на військову службу до військової частини на посаду старшого сапера інженерно-саперного відділення інженерно-саперного взводу батальйону морської піхоти.
Сержант Андрусік Олександр Анатолійович загинув 21.07.2024 року під час виконання бойового завдання щодо захисту територіальної цілісності та незалежності України в районі населеного пункту Іванівка Херсонської області [1].
Повернувся Герой “на щиті” навічно додому 27 липня.
Відспівування полеглого воїна відбулося у 27 липня, у Кафедральному соборі Святої Трійці в Луцьку.
Поховали військовослужбовця у секторі військових поховань на міському кладовищі у селі Гаразджа[2].
Провести в останню дорогу Героя прийшли родичі, знайомі, друзі, одногрупники. Хто знав сім’ю Андрусиків, кажуть, що це дуже патріотична сім’я.
Знайомі пригадують:
Іван Стратонович, знайомий родини загиблого: “Це люди унікальні, добрі люди. Чоловік Наталі Георгівни також був військовий, от і в нього один син залишився студентом у Львові. В пам’яті нашій будуть завше, тому що вони віддали своє життя за нас, за наше майбутнє”
Зоя, знайома мами: “Народили ми своїх синів в один рік. Свого сина я втратила за трагічних обставин давно, і ось іще в однієї матері єдиного сина забрала війна. Він був дуже доброю дитиною, слухняний. Я не знаю, як так. Залишив своє продовження – єдиного сина”.
Лілія Василівна, класний керівник сина: “Батько мого учня цікавився його навчанням і з великою шаною ставився до праці вчителів. Я вчила його сина і була класним керівником. Зазвичай, спілкуєшся більше з мамами. А тут тато залишив після себе свій слід позитивної, щирої, доброї людини. Хороший батько був. Завжди цікавився сином. Приходив до школи. Дуже позитивна людина. Мені дуже шкода. Мені хочеться, щоб саме діти знали, що ці герої помирають не дарма, що вони мають підняти Україну”[4].
Після завершення панахиди домовину з тілом захисника прощальною ходою пронесли Театральним майданом. Біля фотостенду “Герої Небесної Сотні – Загинули за єдність України” скорботна процесія зупинилася і виконала Державний Гімн.
Немає слів, щб описати горе родини, яка втратила найдорожче у житті. Шануймо пам’ять Героїв. Герої не вмирають, вони йдуть у небесне військо.
Використанні джерела:
- Волинська служба новин. 22 липня 2024 року
- Конкурент. 27 липня 2024 року
- Спогади класного керівника Людмили Олексіївни
- ТРК Аверс https://www.youtube.com/watch?v=eJcergCeb2o
- Світлина. Конкурент. 27 липня 2024 року